вставати рано, дивитися на іній за вікном, співати, застеляючи ліжко, думати,яку музику поставлю в Станіславі, вітатися з бабусею - Слава Ісусу Христу, їсти сир домашній, пити чай. закривати браму, допомагати татові сісти, бо в нього зламана нога. Їхати в машині і дивитися на хмари. сперечатися з татом, де ще хмари, а де вже гори.
сперечатися з мамою, яку музику слухати в машині.
Відкривати в офісі жалюзі, включати Мертвого півня, говорити в джімейлі з Олечкою, йти в десятку їсти бануш з бриндзою і без шкварків і пити трав"яний чай.
їхати додому, пити глінтвейн з крицею, мандринами і медом, читати буковські, слухати, як тато читає холодний яр вголос всупереч моїм протестам. слухати, як дід сварить бабу. що вона 35 рокв назад пішла на праздник і не дала йому полину, а він був хворий, слухати, як дідові писав бабин ухажор листи 54 роки назад. слухати, як діда хотіли всі дівки на селі, але він був порядний, не то шо баба. сміятися, сміятися голосно, сміятися довго.
думати проНовий рік на Драгобраті, про десь таких чотири дні до і після. про лижі з єдинорогом, які чекають снігу, про те, що треба буде обов"язково зробити з Драгобрату гак і хоча б на півдня заїхати до Львова - випити гарячого пива з мелом лимоном прямо на площі Ринок. тішитися від цих думок. і слухати - "назавжди" - Мертвого півня.

НАЗАВЖДИ

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
прощається з сестрою, що у зореколі їй
не сяяти вже більш. Так ніч
блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу,
і світло — лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
заблукана і місяць — білий птах натхнення злого,
й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
колишеться шофер у сонній лімузині.

13 грудня 1935

Станіслав зустрів мене без масок, зате з помитим хлоркою вокзалом. Надіюсь виїхати в гори в неділю. - побачити церкву без єдиного цвяха, постояти там, звідки видно кінчик обсерваторії і вершечок гори Дземброня. Тут сухо і по осінньому тепло як в серцях, так і на вулиці. привіт тобі, дощовий Києве. я рада, що тебе не бачу.

вопшем сьогодні день радіо і тілівідініє. з чим себе і всіх накололотелевізійноїкухні тусовщиків вітаю. фот поки що нема. але як будуть - закину сюда - якісь там тіпа апаратні. чи іншу фігню

знайшла три фотки ще. хай буде

 це про те, як ми провели минулі вихідні. Далі в картінках. Скажу лише таке, шо коли в українському домі показують скульптури Далі, а потім українське сучасне мистецтво - мені завжди згадується, як тут крутилися ковбаси і горілки на ярмарку перед Великоднем. Якось воно не то, що один раз там демонстують черкські ковбаси, а другий - Родена, або хоча б Іллю Чічкана. Але це таке...
P.S - там, д я  - то теж інсталяція



( фоток більше )

вчора каталася на яхті. по дніпру. не з олігархами. а з простими яхтсменами. проважали яхту "Купава" в Антарктиду. 4 відважні чоловіки збираються на ній дісатися до нашої станції імені академіка Вернадського. Кльове, я вам скажу, яхтсменське життя. кльове і веселе. Люблю відчайдухів і захоплююся ними. ми на яхті ішли - (супроводжували подорожувальників) і от капітан там жінка років вже під 70-т. така теж весела і не звикла до ниття. не те, що я . мені навіть соромно там було казати, що от вітер на мене дує і холодно мені. 
ех яхту  хочу яхту. І в океан

а ще смішне - з ними їде Михайло Іллєнко. Це такий кінорежисер український. Футжоу зняв, хто бачив. Ну і він окрім того, що буде знімати на відео цю мандрівку до Антарктиди - ще везе туди 100 українських фільмів. Каже- кінофестиваль там зроблю, може й міжнародний. Я кажу - а для кого? - а він мені  так переконливо: там є глядач. Там не далеко від нашої станції станція американців, росіян, китайців. ( я собі почала уявляти такі кілометри безкраї снігу, і десь там на віддалі 50 -ти км один від одного ці станції - от тобі й думаю глядач). А ще брати Капранови передали морякам на станцію 40 кг сучукрліту.Кажуть - використовуйте за призначенням, і не за призначенням теж, але після того, як прочитаєте. Такі всі веселі і кльові. Гроші всі власні вклали. мають там 40 кг меду і 37 сала. 

я кажу - як вас то на півтора року ще й через мис Горн, де вітри ніколи не сплять і де дуже небезпечно - дружини і діти пускають. А вони мені - страшно, що дружини і діти лишаються. Кожен день, як включаємо телевізор - зразу страшно стає - на кого ми тут їх залишаємо. Отаке. попутного їм вітру, одним словом

Тимошенко на нараді не впізнала губернатора Донеччини - Логвиненка. Він був на екрані телевізора - це було пряме включення з регіонів. Губернатор відзвітував про ситуацію в області, а потім Тимошенко запитала - а де ж губернатор?

Ще було таких два казуси - губернатори Полтавщини і Херсонщини сказали приблизно таке, що Тимошенко своїми нарадами роздуває паніку і епідемію, і що в областях все нормально. на що та, що з Україною в сраці серці сказала, що це вони працюють головами штабів Ющенка і розвалюють країну. 

А мені пропонують медицинську маску зі стразіками і модну. дизайнери придумали, безплатно пропонують, от лише в сюжет треба вставити щось про них. блін, а так хочеться маску зі стразіками, так хочеться

Чого людям не роздають маски на вулицях бесплатно? чому нема волонтерських бригад?

закохалася в Молодість. встаю тепер в сім ранку(це я сова, котра на роботу встає лише в 9.20), збираюся. бігом чай і ще сонна теліпаюся на 9-ту ранку в кінотеатр КИЇВ на прес-показ. і так щодня. приходять такі ж сонні кіномани -журналісти, кожен з кавою в руках. і такі сновиди розсідаються по кінозалу. Сьогодні був Озон і його Ріккі. Частина фільму була без звуку, але то нічого - все одно читаємо лише титри - кіно і так французькою. Французам певно було нелегко на показі. :-))). всі жартують, улюлюкають. клас. Далі цікавіше - біжимо в синій зал, бо там почався вже конкурс - сьогодні австрійський піаніст(не памятаю, чи так він називався, але про піаніста) - класне кіно, його ще потім представляла акторка, котра головну роль зіграла - так прикольна дівчинка. Я біжу ще в туалет. Там черга - і всі в черзі - з одного кута - чоловіки - з іншого жінки обговорюють - ви лише уявіть - мистецьке кіно, купа версій, переживань, відчуттів, порівнянь з іншими мистецькими фільмами. всі говорять англійською, українською, німецькою, французькою і всі якось розуміють одне одного і розуміють кіно - кіно як МИСТЕЦТВО, а не спосіб розслабитися. І як прикольно, що на молодості побільшало іноземних журналістів і що вони такі віддані фанати і намагаються встигнути потрапити всюди. І от, що вразило найбільше - "Вовчик" - російська повнометражка конкурсна. про те, що дитина любить свою матір страшно, не зважаюси на те, що та спить з усіма, постійно кидає малу, іздівається з неї і ігнорує. і коли в режисера потім хтось із залу запитав -чого він вибрав таку насильницьку і трагічну тему, хіба мало добра, яке можна зобразити - він відповів - та ні - ця стрічка не про щось негативне - ця стрічка про любов.
МОЛОДІСТЬ - я тебе люблю, залишайся зі мною довше.

подивилася антихриста. Дякую "молодості". прес - показ на 9-ть ранку - це щось . кава нас рятувала перед показом. але так класно - всі на роботу, а ми в кіно. напівсонні журналісти починають сходитися. десь 50 на величезний пустий кінозалал. Тепер про "Антихриста":натуралістичні сцени я дивилася через свій шарф. а так - кіно геніальне. потім Володя правда вивів мене з залу перед кінцем - сказав, що я потім сама спати не буду і йому не дам. Але дискусія була довга в нас. і ми прийшли до висновку, що це геніальне кіно.

вчора був свіжий сонячний день і я була мавпою. от факти:

такі слова казали на могилі Степана Бандери в Мюнхені 20 жовтня 1959 -го року. провідника вбили 15-го. 50 років тому. І знаєте, у Міністерстві державної безпеки СРСР були люди, котрі виступали проти вбивства Бандери. Мовляв - нехай доживає собі віку в еміграції, все одно рух опору вже не той, а Бандера помре і про нього мало хто памятатиме. І знаєте - це можливо була слушна думка. але її не послухали. На слід Бандери КДБ намагалося напасти від 40-го року, шукали і таки знайшли. але ісля вбивства на похорон провідника їхали і йшли з усієї Європи і України націоналісти - тисячі людей. Саме від того часу ми себе і називаємо бандерівцями - в імя того, хто загинув за свій народ.
я думаю, тим, хто не визнає Бандеру, ОУН і УПА просто до голови не вкладається, що можна мати таку мужність, боротися проти всіх окупантів і бути кожної хвилини готовим до смерті. Бо боягузливий розум цих людей не дає їм цього розуміти. Люди, не ховайтесь в конури, учітесь, читайте. може і вам поможе.
і ще - чому ви не можете зрозуміти, що будь-яка окупація - це погано. це несвобода. ну не раді ж ви будете сусіду, котрий до вас до хати зайшов і вирішив тут господарювати. як же ж тді ви можете одних окупантів -німецьких - назвати таки окупантами, а других - радянських - визволителями. ну хіба це не дивно??і ще одне - якщо УПА так вирізало жорстоко мирне населення на Західній Україні, то чому все населення Західної України вважає їх героями? ви не задумувалися про це???задумайтеся.

І СЛАВА ГЕРОЯМ!!!

Це прочитала зі спогадів одного упівця. цю фразу, як важко це, мабуть, було і як жертовно.а ще знайшла, що американська розвідка теж спостерігала за УПА і за ОУН вже в післявоєнні роки в еміграції. Казали: "та вони фанатики, вони хочуть бути тільки незалежні і нікому не коритися і все самі все проти всіх борються". отак, пишаюся, що в нас були такі люди.
P.S
наша ведуча пише про річницю УПА інформацію, тобто їй написали, а вона тільки перечитує перед ефіром. Її виклик, прочитавши: а що УПА в 42-му утворилася? я думала, десь в 20-х роках. Це точно перевірена інформація?" і блим-блим намальованими очима з впевненістю, що щось тут не те. Думаю - от та, дожилися. а вона ще не повна дура...
І ще таке: була в церкві нашій, там двом парафіянам упівцям співали многая літа. вони двоє такі кльові дідусі.


Ще хочу додати з огляду на те, що російські жж-сти таки мусять щось гидке понаписувати. от не можу зрозуміти - чого їх саме наші герої так датують, ну ніякі інші - ні польські, ні фінські, ні казахські, хто там в них ще в сусідах - не цікавлть. рядових громадн Росії не цікавить, як і чому перейменовують вулиці у цілому світі. але чому Лєрмонтова перейменували в Дудаєа - їх цікавить, Артема -в Січових стрілців. і вони постійно кажуть - ох ета украина -ей капец. так лишіть вже нас нарешті подихати в спокої, раз нам капєц. ну скільки можна. забудьте нас.
і ще одне - українці, що воювали в радянській армії по закінченню війни і вашої перемоги не стали вільним - вони поали в е більшу і гіршу залежність. їм нема чого святкувати. Коли мій дідусь вернувся пораненим в рідне Закарпаття з Чехії - солдатом Червоної армії - він не міг впізнати своє село. дівчат гвалтували ті ж самі воїни червоної армії - "визволителі", його двчину теж хотіли - він не стримався і надава з другом - визволителю, так били, що від ран він потім помер, а діда присудили до розстрілу. потім замінили 25 роками таборів, а в результаті вийшов в 55 - відсидівши в Магадані і на Колимі - 10, там одружився з бабусею, яку в табори відправили за те, що носила на Прикарпатті упівцям їсти. Вони вернулися сюди. І дід ніколи не згадував добрим словом червону армію. так що не треба тут взивати ні до яких ветеранів. А батько моєї іншої бабусі не хотів іти на війну, бо в нього було троє дітей - малюсіньких і він не вважав, що це його війна. він ховався, дітям приперали руки до дверей, щоб сказали, де тато. він пішов - на війну. його вбили через кілька місяців. похоронка прийшла на 9 травня - у день побєди. а хату спалила катюша. от і прабабця з моєю десятирічною бабусею, вуйкамии Іваном - 6 років і Василем - 4 по людях. От і героїзм весь війни і визволительство.

Добре, напишу. два тижні думала, чи писати про це. Думала - не треба, бо ще більше спогадів крутитиметься в голові, а я через них і так заснути не можу, а як засинаю - сняться кошмари. І мене так негатино вразило - кіно. я побачила його випадково - їхала з Києва в маршрутці до Рівного, а там завжди влаштовують такий собі примусовий кінотеатр - водій на свій розсуд включає що-небудь, і так чотири години. як правило радянські ДОБРІ фільми, как молоди ми били, как искренне любили, або якийсь той самий руский детектив або американську тупу комедію. Того разу перевага була надана російському авторському кіно. я намагалася читати, слухати в плеєрі - Дорс, не виходило - Володя так легенько мене за плече - подивись. ну добре. картина така - сіра, сіра картина совка десь глибоко в Союзі, якісь села, біля них якийсь районний ценр Ленінськ, в селі чуваки смагу гонять, приїжджає мєнт - трахає бутилкою незайманну дівчину, чи краще сказати гвалтує, і забирає її. ага.. час це десь середина вісімдесятих. він ще там корейця вбиває і спихає на господара сільської хати. того посадили в тюрягу, апотім івагалівбили, все страшно - страшні картини - страшний, хоча й типовий мєнт. і на фоні всього цього ужасу музика - ця добра музика - совка, в якому все прекрасно, в якому уєду на морє, морє, морє, і інші...далі гірше - дівчина каже мєнту, який її привязав до ліжка, що приїде її наречений от з Афганістана -на днях, найде його - мєнта цього і вбє, а потім вжей просить його - відпустіть мене, дядінька, потім цей наречений таки приїжджає в цинковому гробу і мєнта цього просять поховати його, бо в того гєроя нікого нема з рідних. а він же ж гєрой - дєсантнік за родіну помер. мєнт чує прізвище героя, яке чув від дєвочки не раз і погоджується поховати з своми хлопцями -мєнтами. замість цього приносить труну до хати, витягує мертвого і кладе на ліжко поряд з дівчиною. там ще є подібні сцени, але ці найстрашніші я описала. Тепер раджу - подивіться "груз 200" - особливо ті, хто сумує за союзом, я думаю, у вас відразу відпаде бажання за ним сумувати. і хоч в фільмі звичайно деякі сцени гіперболізовано, як ті, котрі я описала, але я розумію режисера - хотів підсилити ефект. та загалом фільм до болю реальний, подивіться, і нехай вам стане гидко і страшно, як мені і нехай вам ніколи не захочеться його ще раз побачити як і ніколи - повернутися в совок. амінь
PS.До речі, в росії цей фільм заборонили

Це слова шустера, не думала. що колись його цитуватиму. але його програма мені сподобалася. сподобалося включення з Москви колишнього і може й майбутнього дисидента Олександра Подрабиника і розмова про його статтю "как антисоветчик антисоветчику" опоблікованому в Ежедневному Журналі в Москві. От з нього цитата:

А я – из антисоветского прошлого нашей страны, и я скажу вам вот что. В Советском Союзе кроме вас были другие ветераны, о которых вы не хотели бы ничего знать и слышать – ветераны борьбы с советской властью. С вашей властью. Они, как и некоторые из вас, боролись с нацизмом, а потом сражались против коммунистов в лесах Литвы и Западной Украины, в горах Чечни и песках Средней Азии. Они поднимали лагерные восстания в Кенгире в 1954-м и шли на расстрельную демонстрацию в Новочеркасске в 1962-м. Они почти все погибли, их память почти никем не охраняема, в их честь не называют площади и улицы. Немногие из них, оставшиеся в живых, не получают от государства пособий и персональных пенсий, живут в бедности и безвестности. Но не вы, охранники и почитатели советской власти, а именно они – подлинные герои нашей страны."
а тут є повна версія - дуже раджу прочитати:
http://www.ej.ru/?a=note&id=9467

Шустер був маладцом, ледви йому вдалось відбиватися від всяких неадекватів. навіть Ковальов разом з Єфремовим кричали, що його програма розвалює країну своїми програмами. ну і Богословська як завжди перекривлена і божевільна. ну і на кінець - я думаю. що наші люди розумніші за наших політиків і все в нас буде добре

Жадан сказав, Жадан зробив.
Тобто як обіцяв - надіслав мені вірші швейцарця Педро Лєнца в своєму перекладі. Я щаслива, бо вірші класні, а класні вірші - це вже Вам не аби що, але я не жадна і ділюся з Вами. насолоджуйтеся:

( вірші )


Може потім виставлю ще. ці два - просто бомба.

От мої батьки молодці.сіли в машину дома, щоб там в магазин зїздити і опинилися аж в Дземброні.Це село таке перед самою Верховиною. Звдти вже піп Іван видно - чи то Чону гору,як вам більше до вподоби. А там маленька церква деревяна в долині,весілля гуцульське йде -всі в народному, племінниця священика з Варшави. Чай, щоб зігрітися- не за гроші, сіно, котре пахне. Ох, там добре і одружитися і хрестити дітей і певно вмирати там теж добре. Памятаєте з Тінів забутих предків - гуцули на похоронах радіють, а не плачуть. Батьки там камін зроблять в одному з будиночків біля церкви - за просто так, як за чай, бо їм так захотілося.
Ох, а я так давно в горах не була, так давно...

іду на Антоничфест ще раз - на Мертвого півня.і вас запрошую.і ше таке:

МОЛИТВА

Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.

Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.

Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце — прабог всіх релігій —
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю свастику на хаті
і буду спати вже спокійний.

Богдан - Ігор Антонич, цей вірш вчора Середа зі сцени на Антоничі читав.Люблю Середу, Антонича і вас усіх, дорогі брати і сестри

не знаю. як ви, а я вечером йду н антонич фест. хто хоче - приходьте - парк Нивки. між нивками і берестейською.



програма отут
http://antonych.sumno.com/program/

Не знаю, як ви, а я від сьогоднішнього дня сплю в шкарпетках. хххоллодддно